У 1968 році Борис Кочубієвський, молодий єврейський інженер з Києва, написав відкритого листа радянському лідеру Леоніду Брежнєву. У ньому був рядок, який став бойовим кличем цілого покоління:
«Я єврей. Я хочу жити в Ізраїлі».
У травні 1969 року Кочубієвського засудили до трьох років таборів за «Наклеп на радянську дійсність».
Історія додала гіркої іронії. Суд над ним проходив у тій самій залі, де у 1913 році судили Менделя Бейліса у сумнозвісній справі про кривавий наклеп. Двоє євреїв, два показові процеси, одна зала, розділені півстоліттям.
Кочубієвський вижив і у 1972 році дістався Ізраїлю, де став відомим як Барух Аші.
Його мужність допомогла запалити міжнародний рух на захист радянських євреїв.
«Я єврей. Я хочу жити в Ізраїлі».
написав Борис Кочубієвський z”l
КОМУ: Генеральному секретарю ЦК КПРС Брежнєву
Першому секретарю ЦК КП (України) — Шелесту
КОПІЯ: Слідчому прокуратури Шевченківського району м. Києва — В. В. Дорошенку
ВІД: Звинуваченого в наклепі на радянську дійсність — Б. Л. Кочубієвського, єврея
Я єврей. Я хочу жити в єврейській державі. Це моє право, так само як українець має право жити в Україні, росіянин — у Росії, грузин — у Грузії.
Я хочу жити в Ізраїлі.
Це моя мрія, це мета не лише мого життя, а й життя сотень поколінь, що жили до мене, моїх предків, яких вигнали з їхньої землі.
Я хочу, щоб мої діти навчалися в школі на івриті.
Я хочу читати єврейські газети, я хочу відвідувати єврейський театр. Що в цьому поганого? У чому мій злочин? Більшість моїх родичів були розстріляні фашистами. Мій батько загинув, а його батьків убили. Якби вони були живі зараз, вони стояли б поруч зі мною: Відпустіть мене!
Я неодноразово звертався з цим проханням до різних органів влади і досяг лише цього: звільнення з роботи, виключення моєї дружини з інституту; і, на довершення всього, кримінального звинувачення в наклепі на радянську дійсність. Що це за наклеп? Хіба це наклеп, що в багатонаціональній радянській державі лише єврейський народ не може навчати своїх дітей в єврейських школах? Хіба це наклеп, що в СРСР немає єврейського театру? Хіба це наклеп, що в СРСР немає єврейських газет? До речі, цього навіть ніхто не заперечує. Можливо, це наклеп, що понад рік я не можу отримати дозвіл на виїзд до Ізраїлю? Чи, може, це наклеп, що ніхто не хоче зі мною розмовляти, що нема кому поскаржитися? Ніхто не реагує. Але навіть це не суть справи. Я не хочу бути причетним до державних справ країни, в якій я вважаю себе чужим. Я хочу поїхати звідси. Я хочу жити в Ізраїлі. Моє бажання не суперечить радянському закону.
У мене є афідевіт-запрошення від моїх родичів; усі формальності дотримані. Чи тому ви порушуєте проти мене кримінальну справу?
Чи тому в моєму домі провели обшук?
Я не прошу милосердя. Прислухайтеся до голосу розуму:
Відпустіть мене!
Поки я живий, поки я здатен відчувати, я присвячу всі свої сили тому, щоб отримати дозвіл на виїзд до Ізраїлю. І навіть якщо ви вважатимете за можливе засудити мене за це — я все одно, якщо проживу досить довго, щоб вийти на волю, буду готовий навіть пішки добиратися до батьківщини моїх предків.
Борис Кочубієвський
28 листопада 1968 року
